Портал для пацієнтів

​Реальні та надумані проблеми української трансплантології

Чому українці не можуть розраховувати на власну трансплантологію, та мають лікуватися за кордоном? Які реальні та надумані проблеми вітчизняної трансплантології? Чи все зводиться до змін в законодавстві? Про це і не тільки розмовляємо з лікарем П’ятої міської клінічної лікарні Запоріжжя Писаренком Ігорем Васильовичем. 

- Ігоре Васильовичу, існує думка, що вітчизняна трансплантологія не розвивається через «недолуге» законодавство. Мовляв, якщо прийняти презумпцію згоди (коли кожну людину, що померла, можна розглядати як потенційного донора), то все налагодиться. Чи дійсно все так?

- В жодному разі… Справа не в презумпції згоди, чи незгоди. Є багато країн з різним законодавчим підходом, де трансплантологія на досить високому рівні. Ми можемо міняти закони будь як, але реальні проблеми української трансплантології інші. Мені доводиться вислуховувати багато думок з приводу того, що презумпція незгоди (яка наразі діє в нашій країні) заважає розвитку трупного донорства. Але в той же час у нас в Запоріжжі трупна трансплантація є. Так, вона далека від досконалої, але вона існує. В Києві, Одесі, Харкові, Львові трупної трансплантації немає. Отже, справа тут зовсім не в законах. 

- А в чому?

- Реальних проблем забагато, але в першу чергу ми маємо якісно змінити реанімаційні відділення в наших медичних закладах. Лише 3% відділень реанімації в Україні мають достатній рівень забезпеченості необхідною апаратурою та медикаментами. Одна з ключових проблем – неможливість діагностики смерті мозку в нашій країні, адже тільки після цього людину можна розглядати як потенційного донора. Доки мозок живий, ми маємо справу з пацієнтом, якого треба рятувати і лікувати, а після смерті мозку починається зовсім інша історія. Діагностику смерті мозку в нашій країні проводять тільки в Запоріжжі. То ж про яку трансплантацію взагалі може іти мова без цієї процедури, яка за протоколом триває до 12 годин. Сьогодні в кожному відділенні інтенсивної терапії мають бути газоаналізатори та доплери, які дозволяють проводити діагностику смерті мозку. Яке потрібно законодавство, аби забезпечити медичні заклади нашої країни нормальними реанімаціями?! Тож, якщо ми сьогодні приймемо презумпцію згоди, від цього нічого не зміниться. Нам потрібні якісні реанімаційні відділення і реальні листи очікування, яких наразі просто не існує.

Читайте також: Проблеми української трансплантації. Частина 1: дочекатися органу

- Ви маєте на увазі реєстр донорів та реципієнтів?

- Так, в нашій країні їх не існує. Вже понад 20 років ми оперуємо приблизними цифрами, які були вирахувані статистично, виходячи з кількості населення в Україні. Насправді ж, ми сьогодні не знаємо скільки реально Україна потребує пересадок тих чи інших органів. Якщо в США, Німеччині, Білорусі чи Казахстані є точна кількість реципієнтів – хворих, які значаться у листах очікування… Це означає, що в цих країнах компетентні органи володіють реальним положенням справ: вони можуть вирахувати, скільки їм потрібно донорів, яке фінансування і таке інше. У нас же цим ніхто не займається. У всьому світі певна частка людей, які потребують пересадки органу, не доживають до операції. Така реальність сучасної трансплантології. Чомусь наш МОЗ не хоче показати реальну статистику, без якої ми так і не зрушимо з мертвої точки.

Система трансплантации органов

- Як правильно сформувати листи очікування?

- В першу чергу, усі хворі, які мають трансплантаційний діагноз, мають потрапити в загальний Лист очікування. Якщо немає жодних протипоказань і є відповідне фінансування, то хворих розподіляють по центрах трансплантації. Ми маємо розуміти, що, як завжди, попит визначає пропозицію… Можливе використання квотного фінансування з боку держави, а також до цього можна залучати страхові компанії. Таким чином, ми зможемо стимулювати створення центрів трансплантації в регіонах України, а також проведення трансплантацій, які ще не проводилися в нашій країні (наприклад, пересадка легенів). Листи очікування мають створювати не трансплантологи, а профільні лікарі – терапевти, кардіологи, пуль монологи, гематологи і інші. Веденням та контролем загальних Листів очікування мають займатися громадські організації, а не офіційна медицина, як, наприклад, це відбувається в США.

- Розповсюджена думка, що українці просто не готові до розвиненої трансплантології. Мовляв, менталітет в нас не той, аби жертвувати свої органи. Чи дійсно це так?

- В Європі після смерті мозку більше ніж в 70% випадках родичі померлого погоджуються на забір органів. В Іспанії, яка є лідером європейської трансплантології, це майже 90%. У нас в Запоріжжі – це також 80-90%, як це не дивно. У нас немає ніякого «антитрансплантаційного» менталітету. Є проблема іншого характеру: хто і як розмовляє з родичами померлого пацієнта? Чомусь, у нас цю функцію беруть на себе трансплантологи, а цим мають займатися реаніматологи – лікарі, які безпосередньо контактують з пацієнтом і його близькими. На превеликий жаль, лікарів в Україні не навчають тому, як правильно вести бесіду з родичами пацієнта, у якого щойно діагностовано смерть мозку. А від такої розмови залежить багато. Взагалі, чомусь вітчизняні трансплантологи взяли на себе багато функцій. Робота цих лікарів зводиться до проведення хірургічної операції – пересадки органу, якого їм доставили. Відбором цього органу і організаційною роботою мають займатися зовсім інші фахівці, зокрема трансплант-координатори.

- Яка функція такого фахівця?

- Це нова медична спеціальність, яку конче необхідно створити в Україні (але при умові створення нормальних реанімаційних відділень і Листів очікування). Функцій у трансплант-координатора чимало: скринінг смерті мозку, аудит надання медичної допомоги при тяжких ураженнях головного мозку, розмова з родичами загиблого, контроль правових моментів, оперативне надання інформації центрам з трансплантації про наявність потенційних донорів, попередження трансмісивних захворювань, участь у взятті донорських органів, їх розподіленні, а також постійний зв'язок із ЗМІ та пропаганда трупного донорства. Як бачимо, це дуже важка робота, яка вимагає високого рівня професіоналізму. Брати трансплант-координаторів треба з лікарів-анестезіологів.

- Як Ви вважаєте, скільки часу потрібно Україні, аби налагодити вітчизняну трансплантологію?

- Важко сказати. Білорусь спромоглася це зробити за 5 років. Але там на те була воля з боку держави, і тому трансплантологія в Білорусі наразі розвивається досить стрімко, не дивлячись на те, що державних Листів очікування в цій країні не існує (що, на мій погляд, погано). Особисто я з боку держави не бачу розуміння реальних проблем, і тому говорити про якісь строки мені важко. Зведення проблеми української трансплантології до банального закону про презумпцію згоди – ніщо інше як пошук легкого шляху, але в наших умовах він просто не запрацює. Потрібен системний підхід і реальне вирішення існуючих проблем у нашій медицині, а на це потрібна воля з боку держави. Тільки після цього можемо говорити про якісь строки.

Читайте також: 

Проблеми української трансплантації. Частина 1: дочекатися органу

Проблеми української трансплантології. Частина 2: чому Україна в аутсайдерах?

Проблеми української трансплантології. Частина 3: життя після пересадки


Нема коментарів

MTEC 2019 (укр.)
Заповнити заявку на лікування